Сайт Тернопільського Турклубу про екскурсії в печеру Млинки

Екскурсії в печеру Млинки

       
Головна

 

Про печеру Млинки

Умови проживання

Ціни та замовлення

Спорядження

Екскурсії в печеру

Гра гонки Underground

Канікули у печері

Печерні сувеніри

Фотографії та відгуки

Як дістатись

Екологія та правила ТБ

Спелео з комфортом

Інші цікаві екскурсії

Контакт:
+38 096 212 40 71
tourclub.ternopil@gmail.com

 

Замовити

екскурсії в печерах

на сайті www.tourclub.com.ua

 

 

 

 

 

 

1960-1962 рр. Перші експедиції. Відкриття районів Центральний і Східний

Учасники першої експедиції в печеру Млинки. 1960 р.

У серпні та листопаді 1960 року (на шкільні канікули) Володимир Олександрович Радзієвський привіз участників першої експедиції тернополян в печеру Млинки. (Нумерація експедицій тернопільских спелеологів наскрізна у всі печерні регіони, починаючи з першою експедиції в березні 1960 року до печери Кришталевої в Борщівському район. Ця експедиція в історії тернопільських спеле­ологів була другою).

У звіті за 1960 рік В. Радзієвський писав: «1960 р. Прочитали книгу Норберта Кастере «10 років під землею». Дуже цікаво. Створили секцію спелеології та спелеотуризму. У школі інструкторів туризму впроваджена спеціалізація зі спелеології з дворічним терміном навчання».

У Тернопільскій дитячій туристсько-екскурсійній станці] В. Радзієвський з 1957 року проводив школи молодших інструкторів туризму: пішого, гірського, лижного. Тоді ще не було вузької спеціалізації. Тому практично та сама група літом мандрувала стежками Тернопільскою областю, гірським Кавказом (був там такий табір юних альпиністів), зимою вставали на лижви, щоб пройти знаменитий маршрут

Вхід в печеру Млинки. Фото 1960 р.

Ясиня — Рахів — Ясиня. Труднощі туристських стежків, вечірні пісні біля вогнища, радість від спілкування з чудовою природою створили загартовану дружню групу старшокласників. Цьому сприяв ідеальний керівник, фанатично відданий своїй справі В. Радзієвський. Не одружений (а це було важливо, тому що всі вихідні і свята він не був дома, а з групою в походах), автор і виконавець власних пісень під гітару, чудовий фотограф, автор краєзнавчих книжок, за освітою вчитель, а фактично інструктор — методист туризму, одночастно вимогливий керівник і веселий товариш. Тому не випадково, коли В. Радзієвський у вересні 1959 року створив секцію спелеології і спелеотуризму, ця дружня група повним складом в міжсезоння, весною і восени почала досліджувати печери. Група спочатку мала назву «49-26» — це географічні кординати довготи та широти Тернопілля. Потім назву «ПБТ» — «Печерні Брати Тернопілля». Досвіду вивчення печер, викреслювання планів під землею тоді  ні у кого не було.

Фактично все придумав сам В. Радзієвський. Вперше розбив робочі групи по три чоловіки, видав їм компас, рулетку, міліметровку, планшети. Вперше вгадав влучно, в якому маштабі треба викреслювати плани — 1:500.

Базовий табір влаштували неподалік печери у початковій школі, яка під час кані­кул була зовсім порожньою.

У цій першій експедиції у печеру Млинки взяли участь 11 чоловік. Роботи почали з виконання плану Вхідної зали. Повсюди вона мала зарубки, які залишили селяни при добуванні гіпсу.

У цьому ж році була організована перша екскурсія у печеру Млинки з робітниками заводу «Електроарматура» (майбутнє підприємство «Ватра»). Довжина печери Млинки стала 1240 метрів.

Радзієвський Володимир Олександрович - керівник перший експедицій в Млинки.

Учасники перших експедицій в залі Срібний дзвін: Мамєтов В., Мамєтов (старший), Зімельс Ю. (з вусами) ?, Пасічник Г., Ніконов М.

1961 рік. У березні була проведена 3-тя експедиція тернопільских спелеологів під керівництвом В. Радзієвського з топозйомки печери Млинки. Участників експедиції 12 чоловік.

Запам’ятались такі випадки: якщо іти по вхідному коридору прямо нікуди не повертаючи, то незабаром попадеш в тупик. Першим туди прокладав стежку Валера Мамєтов. І раптом він провалився у землю на метр. Виявилося, що підлога має рівну скаменілу тоненьку плівку, під якою або вимита глина, або глина є, але дуже пухка і людину не тримає. Після цього вже не будеш сміливо ступати на землю. Раптом вона під тобою провалиться. І ще раз так трапилось «провалитись скрізь землю» старшому з авторів прямо перед Столовим каменем. Добре що не на багато. Але це переконливо показало, що раніше людина до першого гроту Столового каменю ніколи в печері не проходила, тому що її вагу не витримала би сантиметрова кора підлоги. Столовий камінь отримав свою назву за те, що на ньому збирались в обід зі своїх районів печери трійки дослідників. Обід складався з дуже простої їжі та води, яку приносили з собою. Все це зручно було розкласти на плоскому камені, який розташувався на перехресті ходів. Тут же ділились враженнями від щойно відкритих місць.

У серпні та листопаді 1961 року відбулася 4-а експедиція. Зі звіту В. Радзієвського: «Продовжуємо дослід­ження та виконання плану печери Млинки. Учасників експедиції 12 чоловік. Вчимося основам великої спелеології, аналізуємо методику і тактику своїх робіт».

Був відкритий майже 100 метровий проспект залу Піонер. Ця назва була дана на честь першопрохідців при географічних відкриттях, яких часто називали піонерами. У той час в залі Піонер влаштувалась велика колонія кажанів. На те, що вони тут поселились дуже давно, вказував потужний шар відкладин гуано — екскременти кажанів. Щоб попасти в цей зал, дослідникам довелося вперше відірватись від підлоги і вперше пройти розпором щілину, яка виводила до широкої перпендикулярної галереї. Але підлога її була значно нижче і спуститись туди було не легко. Це скелелазіння нагадало першопрохідцям Кавказ, де вони тренувались у таборі юних альпіністів. Тому цьому місцю дали назву по стрімкій каменій башті гори Ужба.

Відомості про печеру розходились Тернопільщиною все ширше. Почали проводити масові екскурсії у печеру Млинки.

Довжина печери Млинки підросла до 4380 метрів.

 

1962 рік. У березні 5-а експедиція.

Зі звіту В. Радзієвського:

«Продовжуємо першопроходження та виконання плану печери Млинки. Участників експедиції 16 чоловік. Продовжуємо вчитись основам вели­кої спелеології, продовжуємо думати над покращенням методики та тактики роботи у підземному лабирінті».

Група Зімельса Ю. вузькою щілиною пройшла в гротик, який був заповненний кам’яними медузами натічних вапнякових відкладень. Можно довго милуватись тут фантазіям природних утворень. Це місце отримало назву Підводне царство.

А на півдні лабіринту спелеологи групи Семенців Ярославни були вражені від величезних об’ємів порожнин, які досі ніхто з них не бачив. Одна зала отримала назву на честь Кастере, видатного французського спелеолога, книгами про підземні пригоди якого захоплювались всі. Наступний зал отримав назву залу Дружби, тому що робочі групи були раді зустріти тут друзів під часу обідньої перерви. А на північно-східній частині від залу Піонер юні спелеологи могли милуватись гарною галереєю, стіни якої були щільно покриті білосніжними кристалами. Певно, це місце так і назвали «Кришталевий хід».

Тільки на заході треба було протискатись через мережево вузьких тріщин, які отримали назву Адамові ребра. Потрохи почало вимальовуватися паутиння великого лабіринту.

 

Саченко А. біля каменя "Горбоконик" (тепер знищено)

Щоб після експедиції повернутись додому у Тернопіль, треба було йти пішки на залізничний вокзал у м.Чорткові, а це не менше 10 кілометрів. На замовлення автобусів тоді ще не було. А рюкзаки зі всім експедиційним спорядженням були досить важкі. Тоді по дорозі і народилась жартівлива пісня:

 

"По дороге на Чертков – и-и-и, здрастье,

Шла колона ишаков – и-и-и, здрастье.

На себе они несли – и-и-и, здрастье,

Во-о-о-т такие рюкзаки – и-и-и, здрастье.

Много у нас вопросов.

Каждый из нас философ,

Это ж надо понимать,

Это ж надо соображать."

 

Ця проста пісенька допомагала скорочувати час дорогою до поїзда.

Грошей тоді ні в кого не було. Делікатесом вважалась їжа – чорний хліб з дрібними рибинками тюльки. Пам’ятаю, коли ми о першій годині ночі прийшли на Чортківський залізничний вокзал, зайшли в буфет, який працював цілодобово, то В.Радзієвський сказав: «Гуляти так гуляти!» і заказав всім по 7 стаканів чаю.

Збереглися спогади з одної з перших експедицій в печеру Млинки школярки Куриньової Ольги, які надаємо скорочено із збереженням стилістики.

Уривки зі щоденника члена групи «49-26» Куріньової Ольги, учасника експедиції у печеру Млинки.

 

18.08. Підйом о 7 год. Після сні­данку, о 9.30 вирушили на місце роботи. Тамара Волобуєва і я в групі В. Мамєтова. В. Мамєтов скривився, коли йому ска­зали, що він поведе дівчат. Не знаю, чим ми заслужили це, але думаю, що надалі знайдемо спільну мову.

Проминули знайомі вже місця — «Скамейку», грот «Столовий», «Звездочку». «Південне небо» побачили тільки сьогодні. Дуже красиве місце: через невеликий отвір у стіні видно, як переливаються при слабкому освітленні стіни із суцільного гіпсу. Сьогодні працюємо в районі «Південного неба». Шлях, по якому проходили, значно важчий, ніж той, по якому проходили вчора під час екскурсії. Частіше попадалися ями і тріщини, але я трималася вже впевненіше. Спочатку, поки розвідували ходи, які треба нанести на план, йшли в такому порядку: Мамєтов, я і Т. Волобуєва, яка тягнула нитку. Зустрічалися ходи, в які ледве можна було протиснутися. Багато так званих «труб». Виміряли кілька бічних ходів (недовгих) і тупиків. Один з ходів довгий. З ним найбільше прийшлося повозитися. При зніманні плану я йшла першою, зі свічкою в руках. Далі за мною Тамара вимірювала віддаль рулеткою. Останнім йшов Мамєтов, який визначав азимут, орієнтуючись на полум'я моєї свічки.

О 14 год. 20 хв. припинили роботу і почали йти на вихід. Вийшли на поверхню рівно о 15 год., як і було призначено. Сьогодні довелося поповзати, поздирала лікті і коліна. Але робота сподобалась.

Учасники 2-ї експедиції в печері Млинки

 

Вимірювання перепаду висоти ходу. Робота в експедиції 1962 р.

19.08. Сьогодні другий день роботи в печерах. Вирушили о 9 годині. З «Південного неба» пішли своїм шляхом. Сьогодні я йшла останньою. Зупинилися на місці, де закінчили роботу вчора, відпочили. Я знову йшла вперед зі свічкою. Багато бокових відходів. Знову тягнемо нитку за собою. Пройшовши одним з ходів, несподівано для себе натрапили на нитку. Нанесли ці галереї на план. Утворилося замкнуте коло. Другий раз знову попали на нитку. Але на карті лінії не сходилися. Довелося повернутися назад, щоб вияснити, де зробили помилку. У розмірах було все правильно. Можливо, зробили помилку вчора.

Сьогодні особливо важка робота. Майже весь час доводиться повзти, пробиратися крізь вузькі щілини, в які ледве просуваєшся, повзти по «трубах». До «Мармеладу», який відкрив Мамєтов, так і не пішли. Думаємо пробратися туди завтра. Мамєтов говорить, що там особливо важко пробиратися. Тим цікавіше побувати там. Хочеться побачити цей хвалений «Мармелад». Годинника у нас немає. Повернулися на поверхню вчасно. Йшли назад разом з Володимиром Олександровичем. За весь час роботи не трапилося ніяких пригод.

На поверхні ще нікого не було. Почали чекати всіх решта. Вони все не йшли. Володимир Олександрович і Мамєтов пішли цим двом групам назустріч. Ми з Томою — в школу. Пройшов вже давно призначений час, а вони все не поверталися. Почали хвилюватися. Чергові вже почали збиратися йти в печеру, але зустріли їх на дорозі. Виявляється, обидві групи заблудилися. Потім вони зустрілися і почали блукати разом. Чекали, поки хтось прийде. Повернулися з великим запізненням на обід. Тим кращим був апетит. Увечері поспівали пісень надворі. Зібралося багато сільської молоді.

Завтра рано вставати — наша група чергова. А зараз іде дощ. Пишемо при світлі гасової лампи.

Робота під час експедиції зі свічками

 

Учасники 2-ї експедиції в печері Млинки

20.08. Встали із запізненням. Але в печеру я пішла в групі Г. Пасічник, заміняючи Д. Смаль, яка трохи побилася в печерах. З нами ще Люда Голованчикова. Працюємо у зовсім іншому районі. До місця роботи йшли всі три групи. В одному з гротів розділилися і пішли до своїх місць. Шлях, по якому проходимо, зовсім відрізняється від того району, в якому працювали вчора з Мамєтовим. Галереї досить широкі, можна йти випроставшись на весь зріст. Чим далі, тим ходи вищі. Нарешті прохід зовсім розширився, утворюючи грот, завалений великим камінням. Це перший дуже великий грот, який я побачила у печері. Галя визначає азимут, орієнтуючись на полум'я свічки, яку я тримаю в руках. Часто зустрічаються тріщини, ями, піщані містки. Знову попадаємо у великий грот. На стелі видно сталактити у вигляді бурульок. На величезних каменях внизу — сталагміти. У печерах я їх бачу вперше. Грот дуже високий, широкий, видно бокові ходи. Під ногами міцна кора, утворена напливами сталагмітів. В одному місці стеля утворює вгорі великий купол, на якому теж видніються сталактити. Вирішили проминути деякі бокові ходи і знімати тільки центральну галерею і тупики. У цьому гроті зупинилися надовше, впорядковуючи записи і карти. На своєму шляху зустріли ще один дуже великий грот. Так, як і попередні гроти, він завалений величезним камінням. Центральна галерея закінчується тупиком. З 3-го гроту почали знімати бічний хід. Перебралися через насип і опинилися на місці, де проходив хід вліво і вправо, Галина пішла вправо, а я вліво. Несподівано для себе зустрілися біля невеликого пролазу. Розчистили отвір більше, і я пролізла до Галі. Галерея, по якій йдемо, якась особлива. Під ногами земля, ніби порізана великими кусками, якою вона буває висихаючи після дощу. Причому, тріщини між частинами широкі і глибокі. Ніяких слідів людини, ніяких руйнувань не видно. Раптом Галина (Пасічник) заглянула за велику глибу і звідти почувся її здивований вигук. Я поспішила до неї і ще здалеку побачила великі сталактити, які звисали з невисокої стелі. Це був невеличкий грот. Сталактити різні за розмірами — від зовсім маленьких до одного метра. Коли стукнути по них, вони видають звуки різних тонів. Звуки були дуже красиві, мелодійні. За ці чарівні звуки ми назвали грот «Срібний дзвін». Нас дуже порадував відкритий нами грот. Треба, щоб всі подивилися на ці сталактити. Годинника у нас немає, повертаємось лише тоді, коли побачили, що скоро догорять свічки. Йдемо по нитці і за стрілами. За гротом «Звездочка» нас зустріли Володимир Олександрович Радзієвський і група Никонова. Вони йшли за нами, але ми самі знайшли дорогу. Повернулися із запізненням, бо не знали, скільки годин пройшло.

 

21.08. Сьогодні знову заміняю, але вже не Д. Смаль, а О. Саченка, якого за неведення щоденника залишили на кухні. Тепер у групі Никонова, крім Слави Казаренка, і я. А отже, я вже побувала в усіх групах, крім однієї. Один з ходів закінчився тупиком, але в сторону відходили бокові ходи, які треба нанести на план. Почали пробиратися через тріщину. Так, опираючись руками і ногами в протилежні стінки, пройшли 12 м, причому, ці тріщини дуже глибокі, з гладкими стінками. Нарешті вийшли на рівний шлях, але, як виявилося, не надовго — через 2 метри нова тріщина майже такої ж глибини і довжини. Вона привела нас в невеликий гротик. Дуже низько над головою звисали великі глиби. В один бік — тупик з круглим отвором, який всіяний по краях зубцями. Це місце ми назвали «Чистилищем». Через ці отвори видно каміння, що нагадують ворота. їх ми назвали «Воротами в рай». Повертаючись назад, зустрілись з іншою групою і Володимиром Олександровичем.

Хоч сьогодні я не повинна була йти в печеру, але не жалкую, що пішла.

 

22.08. Зранку, замість звичайної роботи в печері, пішли на прогулянку.

 

23.08. Нам залишилося обслідувати ще один район, що починається в Столовому гроті. Тріщини, вузькі проходи, галереї. Нарешті прохід розширився і ми опинилися в великому гроті. («Піонер»), Чим далі ми йшли, тим більше переконувалися, що цей грот дуже великий. І не тільки в ширину, але й в довжину. Цей грот подібний до ланцюжка гротів, які я бачила в районі роботи Галини Пасічник. У деяких місцях грот звужується, утворюючи рівні проходи з піщаним дном. Ніяких слідів перебування тут людини, тільки раз у раз над головою шугають летючі миші. У деяких місцях небезпека обвалу. Видно сліди недавнього руйнування — свіжі подряпини на стінах, які утворилися під час падіння окремих глиб зі стелі. Грот закінчився тупиком, але вліво — бічний хід. Знімати його будемо завтра.

Увечері прийняли вахту на кухні, бо група Зімельса, яка сьогодні чергувала, ще не закінчила свою роботу і о 18 год. пішла на маршрут з тим, щоб ще трохи попрацювати й сьогодні. Контрольний термін їхнього повернення о 24.00.

Мамєтов В., Зімельс Ю. під час роботи в експедиції в печері Млинки, 1962 р.

 

 

24.08. Наша чергова встала о 7.00. Суп під керуванням «повара» Валерія Мамєтова не вдався, їмо сухий пайок. Несподівано захворіла Дана С., і я її знову заміняю в робочій групі, яка йде в печеру. Сьогодні треба перевірити тільки правильність вимірювань. Група Зімельса працювала поруч. Майже весь час з нами був Володимир Олександрович, який в деяких місцях перевірив наші виміри. Перебралися через довгу тріщину, зняли ще декілька бокових ходів — і наша робота закінчена. На поверхню вийшли рано і пишемо щоденники.

На базі сільські хлопчаки сказали нам, що в печеру приїхали на велосипедах школярі з Чортківського палацу піонерів. Побували вони і в нас. Виявляється, вони приїхали рубати кристали для спорудження «китайської гірки». Ми їм пояснили, що руйнувати такі місця не треба.

 

25.08. Працюємо все там же. Не можемо ніяк закінчити роботу. Знаходиться все більше і більше ходів. Сьогодні повинні попрацювати 8-9 годин з тим, щоб до неділі закінчити роботу. Сьогодні ходи особливо тяжкі. Тут і були знайдені дуже цікаві речі — гіпсові квітки, схожі на жоржини, і кристали різного забарвлення.

 

26.08. На роботу вийшли із запізненням. На базі залишилася тільки чергова група Никонова. Спочатку йшли разом, у Столовому гроті розділилися. Продовжуємо зйомку того ж району, що й раніше. Зустрілися з Володимиром Олександровичем, який вів групу дівчат, що вже закінчили свою роботу. Вони почали зйомку нового ходу в нашому районі. Проходили через насип. Вгору йде великий купол, як дзвін. Його назвали «Цар-Колокол». Повернулися з печери із невеликим запізненням, але все-таки свою роботу ми ще не закінчили.

 

27.08. Сьогодні останній день роботи. Хлопці останній раз з Радзієвським В.О. пішли в печеру, щоб пройти по кільцевому маршруту, і залишити там записки та назви ходів, «труб», гротів. Хлопці повернулися пізно, нам довелось за них похвилюватись.

 

28.08. Після сніданку вишикувались у дворі школи, підтягнули лямки, пролунало традиційне прощання («Спасибо этому дому, идем к другому», Ю.З.) і ми вирушили у зворотню дорогу. їхали додому з піснями, згадуючи веселі випадки з нашого печерного життя. Але робота ще не закінчена, попереду ще багато днів праці. Використаємо вихідні дні і кожен вільний від навчання час, щоб закінчити роботу і виконати її якнайкраще.»

Казанцева Н та Мухіна Л. Фото 1962 р.

 

Перші екскурсанти в гроті Срібний дзвін (справа - екскурсовод Пасічник Галина)

За день група виконувала план в середньому 400 метрів. Карту малювали під землею, прямо на місці зйомки. Це дозволяло з високою точністю малювати конфігурацію ходів та їх перехресть. Але зберегти карту від вимащування глиною було досить важко (це пізніше ми навчились пересуватись в рукавичках, а перед вимальовуванням карти їх знімати, щоб руки завжди залишались чистими і не вимащували карту). Тому, коли повертались «на базу» в школу, зразу після вечері керівники груп лягали на підлогу на загальну карту печери і вмальовували в загальний план свою частку лабіринту. З пікетажного журналу брали відомості про азимут і відстань між пікетами, вимальовуючи в масштабі скелет осей ходів. Потім, звіряючись з намальованною під землею картою, перемальовували обрис ходів. Робота була ця клопітка і дуже трудомістка. Тому вона затягувалась далеко за північ. Але був закон: « Інструктор групи не має право лягати спати, поки не виконає всі камеральні роботи».

 

У перший день мені призначили виконувати план всіх ходів до гроту Столового Каменя. У моїй групі дві дівчини: Дана Смаль і Галя Пасічник. Повземо на колінках і раптом розширення. На радощах назвали це місце гротик Сюрприз. Рухаємося далі. Під ногами почало хрустіти. Придивившись, побачили скелет лисиці. Так за цим місцем закріпили назву Лисячий хід. Раптом Дана, яка шла попереду і тягнула за собою кінець мірної стрічки рулетки, почала гукати: «Бачу світло!». У печері? Ми вже так далеко відійшли від входу! Я намагаюсь пояснити, що їй примарилось, що у печері можливі галюцинації, але, підішовши до неї, і сам побачив слабку пляму денного світла. Виявилось, що ми зробивши коло, вийшли у Вхідний зал новим коридором. Про цей другий вхід ніхто і не підозрював.

 

2-й день експедиції. Йду виконувати план від екскурсійного маршруту до гроту Срібний дзвін, всі ходи на південь. На честь Дани і Галі велику красиву галерею в кристалах назвали Дівочою. З нею на південь веде щілина, по якій рухаємося вперед, розпираючись на силу між вертикальними стінками. Раптом Дана голосно зойкнула. Бачу, що вона з силою утримує рукою помалу випадаючу з стіни брилу. Вона потрохи нахиляється, притискаючи дівчину. Автоматично різко тягну Дану в сторону, і брила з великим гуркотом летить до низу, тільки трохи подряпавши руку Дані. Неприємна ситуація. Шоковані ми це місце назвали Чортова щілина.

 

3-й день експедиції. Доручили мені виконувати план на південь від залу Піонер. Широкі красиві ходи, підлога в корі з рожевих кристалів. Працювати дуже приємно. Вчора на поверхні при камеральних роботах хлопці побачили, що шматки лабіринту з півночі і півдня в одному місці зійшлися в одному ході, а під землею в цьому місці з обох сторін висипка. І ось сьогодні у цьому місці під стелею високого ходу прокопав півметра, дві частини лабіринту з’єдналися! Назвали це місце Бечо по назві льодового перевалу на Кавказі. Згадується пісня:

 

«Вдруг инструктор наш пропал.

Это значит перевал.

Ветер дунул горячо

Это южное Бечо.

(Припев).

Ну и чо, ну и чо,

Мы чихали на Бечо».

 

Ця стиковка, краще за всяку теорію, доводить дуже високу точність зйомки за компасами Андріанова.

 

4-й день експедиції. Мені знімати на північ від Конька-Горбунка. (Камінь силуетом нагадує казкового коня з крилами. Ось як поетично описує В. Радзієвський це місце: «Така ж симпатична голівка з гострими вушками, пишна грива-хвіст. Він завмер у чеканні. Лише вічно живі кристалики грають у гриві, у навколишніх каменях і зникають у німій чорноті далеких лабіринтів». На жаль, хтось розбив цю окрасу печери).

На поверхні при камеральних роботах моя частина зйомки налізла частково на зйомку Винниченка Віті, який виконував план із залу Піонер на північний захід в мою сторону. У чому проблема? Хто помилився і де? Радзієвський призначає перевіряючим «нейтральну особу» Мамєтова Валеру.

 

5-й день експедиції, ідемо на перевірку з «ревізором». Він іде з залу «Піонер» вузькою тріщиною верхи на захід. Я зі своєї сторони повзу норами значно нижче. І ось бачу його світло пропливає над мною. Так ось в чому справа! На цій ділянці як би 2 поверхи: верхом тріщиною можна добутися з залу Піонер в лабіринт. А під тріщиною лази, якими теж можна пересуватися. Перегукуючись, знаходимо точку, де зверху тріщини можна опуститися в нижні лази. Так була відкрита знаменита Фантазія — другий прохід в зал Піонер.

 

6-й день експедиції. Мені з Саченко Аліком доручили провести «ревізію» раніше закартованих ходів. (Ця методика тепер, на жаль, забута). Йдемо по незнайомому лабіринту, користуючись тільки картою. Якщо на ній помилка, ми відразу заблукаємо. Виправляєм невеличкі помилки в окресленні ходів. Раптом чуємо: «вжик», «вжик», «вжик». Якійсь рівномірний незрозумілий звук. Звідки? Що це? У цій частині печери ми повинні бути самі. Вирішуємо, що може і нас почують, і починаємо гукати. І за стіною чуємо голос ... Володимира Олександровича, керівника експедиції. Він вирішив пройтись по печері і рукав при ходьбі терся о штормовку з таким дивним звуком. Але між нами суцільна стіна, звідки ж так добре проходить звук? Дослідивши, знаходимо біля підлоги маленьку, сантиметрів пять, нору. Починаємо розширювати її, розгрібаючи жовтий сухий пісок, поки не викопали знамениту Жовту трубу, по якій почали ходити всі екскурсії. Правда, вона вже не жовта, а сіра.

Хід Веселий в Центральному районі печери

У цей день ми ще прокопали з’єднання гроту Підводне царство з Колоним залом.

Сьогодні, 7 листопада, пора спішити на вихід, до святкової вечері, тим більше що закінчується контрольний час повернення. (За його порушення — неминучі виправні роботи черговими на кухні). І майже на виході — «пробка». Зібрались декілька трійок. У найвузчому місці, де треба пролазити лежачи, вихід на поверхнью завалило! Інструктори радяться, що робити.

Придивившись до характеру завалу, здогадуємося — він штучний! Дивимось на годинник: 5 хвилин до кінця контрольного часу, це раз. Сьогодні 7 листопада, це два. Хтось дуже хоче, щоб ми в цей день спізнилися і отримали покарання! «Но не таких напали». Находимо раніше невідомий прохід верхом і з ревом несемося з гори до школи. Фініш! Точно контрольна година! Дівчата, які готували святкову вечерю, незадоволені. Це вони влаштували штучний завал в печері і готували нам покарання. Зате ми дуже задоволені, що не вийшло це в них.

Ось і вечір. Ми всі дуже любили слухати як співає під гітару Володимир Олександрович. Він і нас навчив багатьом пісень.

 

«Щели, перелазы, коридоры.

Сумашедший перевал Бечо.

Нету фантастичней шкуродера

Чем пролет Фантазии Большой.

И пускай нас распирает Ужба.

Лабиринт петляет, как назло.

Только крепче стала наша дружба,

Крепче всех страховочных узлов».

 

Останній день експедиції. Екскурсія по печері для першопрохідців. Кожен бачив і знає тільки «свій» район. Тому весь час міняються провідники — кожен проводить через свою ділянку по пам’яті. Мамєтов Валерій веде через Центральне перехрестя помилуватися витонченими сталактитами гроту Срібний дзвін, «маленька господиня південного сходу» Слава Семенців веде через великі зали Н. Кастере, Дружби. Кожен з нас вперше бачить всі різнорідні райони печери. Трохи сумно, що далі не знайшли продовження.

Довжина печери Млинки досягла відмітки 9720 метрів.

Але я ще тоді видав фразу: «Млинки не вичерпні, як атом». (Подальша історія дослідження це пітверджує).

 

  <<Назад                                                                                                                                                                                Наступна>>

 

 Ю. Зімельс, В. Снігур "Печера Млинки. Печера Угринська"